» » СТОЛИПІН-1986. «УРОКИ ЯЗЫКА»

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

20:02, 19/02/19. Літературщина / УА

СТОЛИПІН-1986. «УРОКИ ЯЗЫКА»

Після піврічного перебування в «учєбці» в зимово-весняний період в Калачі-на-Дону у «сталінградскіх» степах, неподалік від Волгограда, потрапити на військовий полігон на околицях Ростова-на-Дону в червні місяці було справжнім щастям. Ми, свіжоспечені молодші сержанти Внутрішніх Військ – я і коломийський спортсмен, к.м.с. з вільної боротьби Володя Гладерук - які чекали на поповнення, щоб після карантину очолити його фрагменти у постаті командирів відділень чи може й замісників командирів взводів – «замків», десь зо два тижні насолоджувались безділлям, відсутністю строгого начальства і розгляданням ростовських околиць, де за досить розлогим міським цвинтарем виднілися високі труби промислових підприємств великого міста.

Ця «лафа» закінчилась, коли почали поступати перші партії призовників. Все починалося добре – 10 випускників медучилища з Івано-Франківська, 10 – зі Снятина – всі свої. Потім ще якийсь десяток спортсменів з Чечні, яким треба було відслужити, вже не пригадую з яких міркувань. Якось йшло – без напруги, спокійно, навіть весело. Але тут прийшла хвиля, до якої ми не були готові – 100 призовників з Узбекистану, 150 – з Туркменістану, 100 – з Таджикистану. Старшина – найстарший з командирів, котрий тоді ще був на полігоні – з невластивою йому серйозністю якось сказав: «ви там по-строже с німі, от ніх всякого можно ожидать». Ми, чесно кажучи, навіть не дуже зрозуміли, про що йдеться, бо для нас це було все одно – призовники, значить «духи»; азіати – значить «чурки». Цю ілюзію розвіяв перший же, зовсім для нас не зрозумілий конфлікт між призовниками-узбеками і призовниками-таджиками.

Сварка і майже початок бійки з криками, змісту яких ми, звичайно ж, не розуміли, стали для нас – початкуючих молодших командирів - повною несподіванкою. «Нашялнік, ані пієрвиє начал…шюрки!» - сказав один з високих чорноволосих з великими карими очима таджиків. Ми з Володею переглянулись спантеличено, після чого я запитав, наскільки міг коректно: «Ані, значіт чюркі, а ви – кто?». «Как кт?, - здивовано відповів майбутній воін-дзержиновєц, - мі – таджікі, мі пєрси, а ані сєлянє, манголи».

Що ж, не дарма кажуть – «вік живи, вік учись». Ми вчились швидко. І вчили. Якось я запізнився, не пригадую з яких причин, на тренінг – «под пєсню строєвим шагом марш», і коли прийшов, то Володя Гладерук вже командував колоною призовників з Таджикистану: «Шагом марш! Запє-вай!». І яким же було моє здивування, коли я почув перші, сказати б, акорди: «Тіпрі-знайса міні…раз-два-три-чотири…звідкі втєбєці чярі…раз-два-три-чотири…ябізтє-бєтідні…раз-два-три-чотири…упальоні пічялі…Дружно, бля! – чєрвону руту…. нє хавай вєчєрамі…». Коли мою щелепу відпустив спазм, я делікатно запитав друга-однополчанина: «Гладерук, ти шо ібанувся? Хочеш почати службу в полку з гаупт-вахти?». «А шо тут такого? – як завжди простодушно здивовано запитав Володя. – Хай вчаться».

Минулося нам тоді. Та й Бог з ним. Закінчився карантин, привезли нас в частину, вистроїли на плацу Ростовської краснознамьонної, Орденоносної дивізії Внутрєнніх Войск МВД СССР, ну і чекаємо розподілу по батальйонах, по ротах, по взводах. Я ще з «учебки» мав передати невеликий пакуночок для львів’янина Сашка зі Збоїск, котрий служив вже рік у третій роті конвойного батальйону. Він зустрів мене на плацу досить приязно і покликав зайти в роту. Коли я переступив поріг роти, а Сашко чогось відстав на кілька секунд, то від днєвального – мордатого білобрисого єфрейтора, котрий сперся об стіну, руки запхав за ремінь, який в свою чергу разом зі штик-ножем висів практично на «бейцалах» - я почув досить зневажливе: «Альо, сєржант, а що честь атдавать ненада?». З несподіванки моя рука автоматично рванулась вгору, але її перехопила тверда долоня Сашка: «Закрий ібало, Паша, то мій земляк!». «Так би й сказав, я шо знаю… - якось винувато і примирливо сказав днєвальний. – Ти сєржант тоже зі Львова?». «Так» – коротко відповів я і пішов за Сашком, почувши услід: «От, бля, ше один бандера».

Сам Паша був з того ж призову, що й Сашко, теж з України – з Полісся, з якогось села. В принципі був хорошим хлопцем, старанним комсомольцем, відмінним конвойником – падонок карочє. Однак, служити до легендарної конвойної «бандерівської» третьої роти мені вдалось потрапити не відразу. Перших кілька місяців я провів у роті «почесного караула» біля «знамєні полка», а вже потім зумів потрапити у «третю». Там насправді більше половини солдатів і сержантів були з Західної України, а точніше з Галичини. Замок і командир 1-го відділення – мій друг Сашко був зі Львова, командир 2-го відділення – Мітька – теж зі Львова, з вулиці Артема, командир 3-го – Стьопа – з Новояворівська. Якщо в роті якимось дивом опинилися хохли-східняки, інгуш чи казах, то всі вони змушені були розуміти українську, і співали «Червону руту» по-дружбі, а не з примусу. Співали і не обурювались. Обурювався іноді тільки ротний – капітан Алєксандр Павлов – ростовський гультяй з якоїсь начальницької родини, бабник і п’яниця, котрому вранці майже завжди було зле. Якщо на прохідній діставав «втик» за «абнаглєвших ваєнних» зі своєї роти, то влаштовував «построєніє» і починав розборки. Розборки переважно зводились до сварки і переведення стрілок між командирами відділень, і велись, зрозуміло, на підвищених тонах українською мовою з суттєвими вкрапленнями мата. Капітан Павлов спочатку зі зверхньою ухмилкою намагався щось второпати, але з кожною секундою ці словесні перепалки викликали гримасу болі на його обличчі і він з підвищенням голосу обрубував: «Йобаниє бандери, можетє гаваріть на чєлавєчєском язикє. Я же ніхуя нє панімаю». Зазвичай це означало кінець розборок.

Так минуло ще півроку і мої львівські брати, котрі щиро захищали мене від старослужащих-інородців, перейшли в категорію «дємбєлєй» - ні чим не переймались, ні у що не втручались, нічого не робили, крім «дємбєльських альбомів», і чекали на «Устінова пріказ». Отже, головними в роті стали ми, призов осені 1984-го року. Я був, як і пасувало «бандерам» нашої роти – замком і командиром 1-го відділення, а ще «луччим» замісником начальника конвойного караула. На той час, правда, галичани вже були в меншості. Володя Гладерук перейшов служити у «спецпідрозділ», куди брали в основному спортсменів, медиків розіпхали по різних «санчастинах» полку. Тож, командирами 2-го і 3-го відділень в роті були білоруси, «бульбаші».

Спочатку, коли вони були «духами» і «черпаками», а порядок в роті тримали «бандери», здавалися хорошими спокійними хлопцями без понтів. Зрештою, їм було важче, бо ми галичани були серед своїх, а вони себе почували дуже незатишно серед «бандер». Ну і от, коли вони стали вже «старослужащими», а в роту прийшло нове поповнення, тут проявився їхній характер. Найбільше це стосувалося Юри з прекрасним прізвищем Скаромний. Простого сільського хлопця, десь з-під Молодечного, з круглим бульбо-подібним носом, рідким русявим волоссям і статурою тракториста. Коли в роту прийшли нові «духи» - переважно з Молдавії, Закарпаття і Естонії – погляд Юри змінився з покірно-простакуватого на агресивно-мисливський.

З якимось садистським завзяттям Юра взявся «молодих» зі свого відділення «учить жізні» і «гаваріть па-чєлавеческі», тобто російською. Молдавани відразу ж вхопили суть справи, старались, як могли, а коли не могли, то відкуповувалися дарами із «сонячної Молдавії», що приходили в посилках від батьків. Закарпатського мадяра, здорового ковальського сина із невластивим прізвищем Молнар, котрий спочатку по-російськи не вмів ні «бум-бум», Юра якось не дуже відважувався шугати. А от на трьох естонців заповзяся таки по-справжньому. Ці естонці були гарні хлопці: вище середнього зросту, русяві, з великими блакитними очима, спокійні і з почуттям власної гідності. Не знаю, що з цих характеристик найбільше дратувало єфрейтора-бульбаша Юру. Юра вирішив, що його цивілізаційна місія – навчити і змусити їх говорити російською. Двоє з них, що були з Тарту, трохи вміли, але поміж собою спілкувалися виключно естонською. Третій – здоровий хлопчисько з великими сумними очима, селянський син десь з глибинки, ну таки ні слова не знав російською. Вони йому навіть спочатку перекладали головні команди. Він чи то був трохи пригальмований, чи погано вловлював, бо бувало, що замість на-пра-во – повертався на ліво, ну і т.д. Юра вирішив, що цей естонець буде його основною жертвою. «Чєво ти смотріш, как карова, я тібя спрашиваю? – верещав на нього Юра – зневажливо вдивляючись в великі і сумні очі. – Ти же тупой. Ану гаварі па-рускі, скатіна!». Переважно такі звертання закінчувалися сильним ударом кулака в груди.

Тут ще мушу зауважити, що любителями вчити «нацменів» «гаваріть па-чєлавєчєскі» були переважно не росіяни, а якісь унтерменші, типу хохлів, десь зі смуги від Чернігова до Дніпропетровська, «бульбаші» і всякі там осетини. Можливо, що це була специфіка конвойного підрозділу ВВ, куди російський простолюд рідко потрапляв – переважно це були «хіпующіє» хлопці з великих міст, часто з інтелігентських родин, студенти-недоучки тощо. Ну, як би там не було, але єфрейтор-Юра так вчив естонського «духа» русского язика, яким і сам володів не найкраще, досить довго. В критичних моментах я втручався і ставав на захист естонського хлопчиська, що вважалося «западлом» серед свого призову, але я пояснював своїм замкомвзводівським прагматизмом, що «мнє ізза нєго праблєм нінада». За що зрештою, я здобув добру репутацію серед солдатів-естонців, котрі потім мені нераз віддячились.

А справа з цим навчанням «язика» закінчилась, можна б сказати символічно. Минуло чергових півроку, «духи» подорослішали, перейшли в розряд черпаків і, як відзначив Юра «абурєлі». Тому на останньому ротному «построєнії» перед приходом нових «молодих», Юра підійшовши до цього естонця вже з поблажливою посмішкою, несильно штурхнув його в груди і з інтонацією, яка мала б означати примирення, запитав: «Ну, чо – виучіл штота па-русскі». Естонець підвів погляд і ствердно покивав головою. «Ну што?» - запитав Юра. І тут естонець видав несподіване для всіх і незабутнє для мене: «Ід-ді нагуй!».


  • FaceBook коментарі