» » Столипін. 1986

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

16:10, 30/10/17. Літературщина / УА

Столипін. 1986

І.

У червні 1985 р. ми вперше глянули один одному у вічі.
Він, зелений і цілісно-металевий, дивився на мене своїми лиховісними вікнами-очима – заґратованими з середини і замацьканими білою фарбою зовні. Втім, можливо, що його погляд був досить байдужим. Таких двоногих комах за десятки років він перевозив уже тисячі і йому було все-одно, з якого боку камерної решітки така комаха перебувала. Я ж - молодший сержант, який щойно прибув для проходження бойової служби у конвойному батальйоні 14-го полку 90-ї червонопрапорної орденоносної ростовської дивізії Внутрішніх військ МВС СРСР – дивився на нього поглядом, який вербалізувати можна було б приблизно такими словами: «Шо це, мля, таке?».
А це був саме він, легендарний «столипінський вагон», чи простіше кажучи – «столипін».
Столипін – для тих, хто не знає - це прізвище російського царського міністра-реформатора. Частиною тзв. «столипінської реформи» було переселення на схід імперії величезної кількості людей, для чого й було створено подібні вагони. Не всім це, ясна справа, подобалось – от і вбили Столипіна у Києві і поховали (здається) на території Києво-Печерської лаври. Реформи його теж надто вдались, але вагони пригодились для перевезення засуджених злочинців - зеків, назавжди закріпивши за собою неофіційну назву «столипінських».
Звісно ж, теоретично тоді вже я я знав, що таке ЦМВ - «цілісно-металевий спец-вагон для конвоювання засуджених», адже цього нас вчили упродовж півроку в учбовому полку, що знаходився на околицях містечка Калач-на-Дону Волгоградської області. Та тепер, коли я дивився на нього на живо, то ніяк не міг асоціювати це із тим навчальним пособієм із «учебки».
Саме тоді нас, солдатів новобранців і сержантів-після-учебки, вперше привели на ознайомлення з майбутнім місцем виконання бойових завдань по охороні і транспортуванню злочинців.
Мій спантеличений погляд, як пісню «На пєронє дєвчьонка в слєзах, тіха шепчєт – астанься салдат», перервала команда старшини: «Втароє атдєлєніє, захаді. Камандуй, сєржант». На якусь долю секунди я завагався, чи дійсно це стосується мене, адже до ролі молодшого командира, у якого є свої солдати, я щойно звикав. Вдихнувши повітря, ледве видусив з себе: «Справа па-аднаму, впєрьод марш».
Я заходив останнім, з цікавістю, але спочатку нічого цікавого не побачив: звичайний тамбур з топкою на вугілля, купе провідника, купе повара разом кухнею, двері, двомісне купе начальника караула, чотиримісце купе для караула з п’ятим місцем на горі для собаки, там де в пасажирських купейних вагонах складають багаж і одіяла. А от за наступними дверима починався саме той «столипін», якого я не знав і ніколи не бачив.
Першим відчуттям, яке запам’яталося назавжди, був запах – настояного роками, густого смороду немитих людських тіл, нещасних душ, безпросвітних страждань. А ще – довго нечищених і недезинфікованих вагонних полиць та просяклої фекаліями і сечею «параші». Цей запах з першою ж затяжкою повітря носом викликав у більшості призивників блювотну реакцію. Не один новобранець закриваючи рота рукою, намагався вискочити назад на повітря, але натикався на стіну невблаганного прапорщикового: «Куда, бля! Ану впєрьод».
Розташування вагонних камер було точно таким, як на навчальних схемах. П’ять великих камер на 12 осіб кожна і чотири малих на 5 людей, тобто зеків, бо умови були не-людськими. Від вулиці їх відділяла глуха стіна, від коридора, де несли службу солдати – суцільна решітка із розсувними дверима. Перші дві малі камери мали ще додатково суцільні металеві шторки, якими закривалася камера, коли її перетворювали офіційно на карцер для правопорушників режиму перевезення, а насправді - на «кімнату для тортур» для тих ув’язнених, які чимось не сподобалися начальникові караула. Стіни усіх камер були розписані повідомленнями, рефлексіями та стихотворчеством в’язнів. В кінці коридора за дверима була параша, в якій власне і знаходився епіцентр всього того смороду, а поруч з нею стояв бачок з водою для зеків. Далі - ще одні двері і ще один тамбур. З нього – на вихід, до повітря. Кінець екскурсії.
Коли ми виходили з вагону, на прощання я з тривогою подумав – як же я тут служитиму у цих смородах, адже мене й без того закачує у поїзді.

  • FaceBook коментарі