Головна > ЗМІ / Літературщина / УА > ЩАСЛИВА ВЕНЕЦІЯ. НЕЩАСНИЙ ЛЬВІВ

ЩАСЛИВА ВЕНЕЦІЯ. НЕЩАСНИЙ ЛЬВІВ


26-08-2019, 20:17. Розмістив: Pavliv
Венеція у своїй історії майже завжди була щасливою. Не дарма ж її нарекли другим ім’ям – Serenissima. Та зараз не про історію, а про найновіший приклад «венеційського щастя». Днями уряд Італії офіційно заборонив вхід у історичне середовище міста великим круїзним лайнерам (йдеться про ту частину лагуни, яка безпосередньо прилягає до старого міста, зокрема в районі П’яццетта коло Сан-Марко). Для міста це була проблема: і тому, що «семиповерхові» лайнери на фоні середньовічних кам’яниць в безпосередній близькості до плащі Сан-Марко виглядали, як водяні монстри, спроектовані в добу агресивного соцреалізму; і тому, що вони здіймали таку хвилю, яка руйнувала основи, на котрих збудоване  місто; і тому, що з них користі містові особливої не було, адже гості «круїзерів» мали все забезпечене на борту, тому в місті тільки робили селфі і створювали натовп, а купити могли хіба-що морозиво чи пляшку мінералки.
Тому мешканці міста, культурні середовища країни та шанувальники Венеції у багатьох країнах світу довго протестували проти цього «круїзерного бізнесу». Однак, подолати тих, хто за ним стояв, було непросто, адже йшлося про величезні гроші. Ті, хто бував у Венеції останніми роками, могли бачити на багатьох будівлях транспаранти з написами: “No grandi navi” чи й “No mafia – Venezia E`Sacra” – котрі дещо затьмарювали романтичний настрій, занурюючи туриста у дійсність сьогоднішнього світу. Але – нарешті громада й культура перемогли.
Прагматична влада оцінила, що шкода, якої завдають круїзні лайнери цьому «туристичному об’єктові» зараз, загрожує тим прибуткам, які  він міг би приносити в бюджет ще й довго потім. Культурні середовища країни і світу поставили цінність унікального міста вище від прибутків тур-бізнесу і від посполитого зацікавлення мільйонів туристів з усіх континентів. Місцеві мешканці вперлися, щоб зберегти свій дім, навіть коштом зменшення податків, що йдуть на його утримання і розвиток. Всі правильно потрактували формулу, що «все має свою ціну».
І тут приходить думка – а у нас? Повернувшись додому дізнаєшся, що місцеві ділки заради бізнесу зруйнували радянську будівлю з цікавою мозаїчною композицією, яку з огляду на культуру й історію варто було б зберегти. Що такого ж типу (або й з тієї ж когорти) ділки планують задля зведення офіс-центру знести будівлю 1907 року, яка має свою цінність вже й для історії українського Львова. Що ділки, в прокурорських досьє яких, як кажуть, вже немає де й печатки поставити, планують збудувати 72-метрову «свічку» «Хілтона для жлобів», яка назавжди зіпсує панорамний вигляд міста.
І перше, про що думає з сумом – тут не буде, як у Венеції. Львову так не пощастить. Львів, зрештою, практично ніколи не вважався щасливим містом. Був заможним, був гарним, був культурним, але «найяснішим» – ніколи. Здається, ніхто з літописців не зафіксував його як «щасливе». Може тому, що він ніколи остаточно не був «чиїмось» – завжди був об’єктом суперництва, торгу, конкуренції etc. От і нині – хоч нові власники, якими стали представники пострадянсько-бандитсько-селянської еліти, ліпили до нього наклейки «перлини архітектури», «туристичної мекки», «культурної столиці» – місто залишається тільки здобиччю мародерів, яким байдуже і до історії, і до культури, і до майбутнього як такого. Зрештою, вони в більшості й самі є людьми з минулого, тим більш неприємно, що впливають на формування нашого сьогодення.
Така країна. Тут немає ні раціонально-прагматичної влади, ні впливових культурних середовищ, ні критичної маси вірного містові мешканця. При Україні Львів ніколи не мав щастя до державної влади, яка б про нього дбала – тільки визиск, хабарі і «відкати» цікавлять київського чиновника. Мешканці у своїй більшості діляться на «галицьких рагулів» (як їх оцінюють українські новосели) та «українське бидло» (як їх оцінюють місцеві патріоти, про що публічно днями заявила одна інтелігентна львівська пані). Культурне ж середовище міста (та й країни) здатне здійняти, як показує досвід,  тільки бурю в «склянці фейсбука». Хто в цьому сумнівається, хай ознайомиться зі списком зруйнованих та спотворених львівських будівель за період української незалежності. Про нематеріальну культуру Галичини вже не варто й згадувати, вона практично знищена – як «новітніми варварами» зі сходу, так і місцевими «неандартальцями», котрі нарешті відчули себе незалежними від «homo sapiens».
Проблема в тому, що ми живемо у державі, де впливи до бюджету вважаються важливішими, ніж збереження культурної спадщини; де культурна спадщина багатьох народів розділена на «українську» і неукраїнську. Зрештою, де навіть ті недолугі закони, які існують, не виконуються через хабарництво і безкарність чиновників. Проблемою Львова зокрема, а Галичини в цілому, є той факт, що в цьому регіоні розташовано коло 30% матеріальної культурної спадщини української держави. Може тому тут і найбільше руйнується. В Венеції теж було по-різному, мабуть, в процесі реконструкцій, але сучасних «свічок» там, на щастя, ніхто не збудував.
Зрештою, межі Львова необмежені природніми бар’єрами, а його населення у разів десять більше, ніж у Венеції. Та й туристів тут значно менше «на душу місцевого населення». Це місто попри туристів живе своїм буденним життям – працює, журиться і святкує. Тому може виникнути питання – для чого ж порівнювати саме європейську Венецію з українським Львовом?
Відповідаю: по-перше тому, що ці два міста розквітали в рамках однієї культурної держави значно довше, ніж Львів животіє в спільній державі з Києвом. По-друге тому, що співставляючи ці два міста, ми маємо добру шкалу порівняння для двох держав, двох народів і двох культурних середовищ. Це може згодитись не тільки задля згадок про минуле, але й для думок про майбутнє.

Джерело: https://matrix-info.com/2019/08/10/shhaslyva-venetsiya-neshhasnyj-lviv/?fbclid=IwAR2tlAnHwv52INhBe70yZzNxECxvG8smstfuUgSGjAPpUEMexOFywlr3nas
Повернутися назад