VLODKO PAVLIV. BLOG

Як на народ, котрий ніколи аж до 1991-го не мав насправді власної держави і «ніколи ні на кого не нападав», українці мають забагато неприятелів у Європі, та й не лише. Це є проблемою зокрема й тому, що пост-майданна Україна начебто твердо вибрала європейський вектор розвитку. А на шляху до Брюсселя стоять Варшава і Прага, Будапешт і Бухарест і ще кілька столиць, може менш помітних в даному контексті, але не менш впливових. У всіх них Україна і українці мають переважно погану репутацію. І з таким тягарем буде зовсім непросто не лише увійти в «сім’ю європейських народів», але й стати членом будь-якого цивілізованого престижного співтовариства.

Давайте глянемо по-черзі, хто і за що нас не любить.

В міжвоєнний період Прага пригріла цілу низку українських емігрантів та інституцій. У 1938 році за драматичних обставин уряд Чехословаччини надав Карпатській Русі автономію, чого не зробила Польща і ніколи б не зробила Угорщина. Але вже у 1939 закарпатські «січовики» роззброювали чеських прикордонників, які відступали, при чому в деяких випадках їх убивали. У 1942-1943 роках українські націоналісти проганяли і вбивали чехів з Волині. У 1968-му серед радянських солдатів, які придушували Празьку весну було маса українців. В кожному з випадків українські патріоти можуть знайти якусь аргументацію, але тут не про це. Тут лиш про те, що все це чехи не забули.

З поляками справа добре відома. У 1939 році, коли на Польщу з заходу напав Гітлер, а зі сходу Сталін, окремі групи українських націоналістів нападали на дезорієнтованих польських солдатів, убивали їх і відбирали зброю. Потім «різня на Волині». А ще було Варшавське повстання у 1944-му, в придушенні якого брали участь колаборантські російські підрозділи, найімовірніше козаки з Кубані, але польські повстанці чули від своїх катів українську мову. Тому досі, попри всі історичні пояснення і спростування, багато поляків переконані, що їх вбивали українці. Зрештою, яка їм різниця – з Галичини чи з Кубані – українці ж твердять про єдність «від Сяну до Дону».

Важливою репутаційною плямою є і «єврейське питання». У 1919-му погромами заплямували себе «петлюрівці», у 1941-му – «бандерівці»: єврейський погром у Львові та інших містах Галичини за участю етнічного українського населення; участь допоміжної української поліції у виловлюванні та знищеннях євреїв. А також українці, значною мірою полонені червоноармійці, служили в охороні гітлерівських концтаборів. Все це не має виправдання, не відбулося українського розкаяння і живе у свідомості багатьох євреїв по всьому світу.

Але й народи, які не мають до нас подібного типу претензій, не надто високої думки про українців. Передусім один з найвпливовіших народів Європи – німці. Перше розчарування «незалежницькою» українською владою німці пережили в період 1918-1919 років, коли побачили управлінській хаос, некомпетентність, отаманщину у Києві. Показовим є «казус Болбочан», коли цей «козак» підчас німецького наступу на Крим вирішив «поперед батька» вирватися вперед, зайти в Сімферополь, щоб показати «хто в хаті господар». Німцям це, звичайно ж, не сподобалось, а Болбочан поплатився життям – його розстріляли у Києві за наказом чергового «вагонного» уряду незалежної України. Подібний вияв нелояльності повторився й у 1941 році, коли ОУН-івці, що за спинами Вермахту увійшли до Львова вирішили самовільно проголосити «відновлення української держави». Того ж дня фюрер сказав одному зі своїх соратників: «Зроби щось з цією бандою» - і «держави» не стало. Але репутація нелояльних і ненадійних підтвердилась.

Не залежно від зміни обставин така думка у німців про українців залишається і по сьогодні. Окрема історія - це румуни і угорці. Та було б ще півбіди, якби ці репутаційні втрати залишилися у далекому минулому. Але прийшли новітні 1989-1991 роки і вони принесли українцям нову сумнівну репутацію – корупція, організована злочинність, нелегали, проститутки. Цей імідж зміцнювався у свідомості сучасних європейців упродовж 13 років. Майдан-2004 дещо похитнув їхні сумніви, що «українці – це не європейський народ», але ненадовго. Пост-майданна Україна на чолі з президентом Ющенком швидко здобула окреслення країни, яка «не втрачає нагоди втратити нагоду».

У 2013/2014-му потрібно було вже більше драматизму, з кров’ю і смертельними жертвами, щоб змусити світ знову засумніватися. Але позитивний імідж, здобутий на крові так званої «революції гідності», швидко губиться у мороці непереможної корупції, незламної олігархічної системи та неспроможності «нових» українських еліт збудувати державу. Розчарування Україною в Європі більш, ніж очевидне. Якщо європейці ще не плюнули на Україну, то Київ за це має дякувати поведінці Росії і особисто президентові Путіну. Однак, з часом все менше західних політиків приховують своє роздратування подіями в Києві і вимагають відновлення нормальних стосунків з Москвою заради економічних інтересів власних держав. І скільки б ми їх не називали агентами Кремля, у них з точки зору західної логіки є поважні аргументи.

Адже так звана «нова», пост-майданна влада вже здобула собі у західних партнерів імідж «шулєра», котрий вміє гарно переконувати про потребу надати йому фінансову допомогу чи позику, а потім тратить їх не за призначенням чи просто «дерибанить». Але й цього мало – є чимало прикладів, коли Україна веде себе щодо заходу, як ненадійний партнер.

Чого варта тільки історія з «воскресінням» російського журналіста Аркадія Бабченка. Минуло вже три місяці з оголошення цієї супер-операції українських спец-служб, а приголомшливих результатів, які б виправдали компрометацію низки західних лідерів, що встигли засудити Кремль і висловити співчуття та солідарність з українцями, так і не появилось і, як розуміємо, не появиться. Тему в Європі зажували, але не забули, як то кажуть – осадок залишився. Осад, який завжди буде їм нагадувати про те, що український партнер ради своїх примітивних ігрищ готовий підставити будь-кого.

Репутаційні втрати сучасності лягають на твердий ґрунт таких самих втрат у історії і тягнуться за нами огидним шлейфом із неприємним запахом. Якщо українці хочуть це змінити, а без цього ні про які рівність і дружбу з іншими народами не може бути й мови, то мусять позбутися цього шлейфу.

Як? Не на словах, звичайно ж. Приклад формального, задекларованого, але не підтвердженого діями українсько-польського примирення a-laКучма-Кваснєвський найкраще тому підтвердження. Стосунки між поляками і українцями в той час, як ці двоє «мирилися», були значно кращими, ніж через півтори декади після того.

Важливо теж зрозуміти, що відповідальність за налагодження стосунків з сусідніми (і не тільки) народами, а відтак і за покращення власного іміджу, лежить передусім на українцях. Не залежно від того, наскільки обґрунтованими є претензії до нас, ми є слабшою стороною в цьому протистоянні – і через тривалу «неісторичність», і через вічне сусідство з Росією, і через слабкість нашої держави та недосформованість нашої нації. Допомога потрібна нам від сусідів, а не їм від нас. Тому ми першими і повинні простягнути руку примирення і порозуміння.