» » Mikulov-3. Розчарована весна

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

12:09, 30/09/18. VoP-tours / УА

Mikulov-3. Розчарована весна

Там, де вулиця Гусова впирається у вулицю Брненську, починається підйом на пагорб, на чубку якого стоїть кам’яна готична вежа з XVII ст., що боронила місто з північного боку, а територія навколо неї називається Kozihradek (в путівнику це чомусь зветься Козячим замком). Якщо підійматись туди вузенькою вуличкою, пройшовши кілька десятків метрів від перехрестя вліво, то проходиш повз Верхню синагогу, поруч з якою розташовується досить добре збережений єврейський цвинтар. На жаль, все там було зачинено, але з довідкової літератури знаю, що в Мікулові до війни було 3500 євреїв, а це 42% тодішнього населення, і 12 синагог. Мікуловські євреї, на відміну від багатьох інших, мали щастя, бо їм вдалося втекти ще до приходу гітлерівців. Тож, я позаглядав з-за муру на типові надгробки і справжні усипальниці багатих юдеїв, та й пішов на гору.

Вежа досить симпатична і добре збережена. Навколо щось типу парку з кількома лавочками, але без зайвого гламуру – найкраще місце для романтичних зустрічей чи поетичного усамітнення. Я ж, на жаль, був сам ще й в прозаїчному настрої. Хоч коли я став на великий камінь поруч з вежею, з котрого відкривався дуже гарний погляд на замок, і місто, і Сваті копечек, і на автостраду до Відня, то щось поетичне в душі ворухнулось.

Я навіть запитав себе, чи хотів би я жити в такому Мікулові? Так, а чого б і ні. Продати одну зі своїх численних нерухомостей в Україні і купити тут якусь хатинку. Потім спокусити якусь забезпечену сорокарічну бабульку, серце якої тужить за романтичним, елегантним поетом з вишуканими манерами і незвіданими закамарками таємничої східно-слов’янської душі. Та й гуляти з нею до останніх днів за ручку від Козячої вежі до Сватого копечка, через Наместі з зупинкою на келих мускату. Іноді, раз на тиждень в неділю залишати її готувати кнедлики, а самому їздити на деньок-два до Відня, щоб помолитись на могилах цісарської родини, надихнутись шедеврами сецесії чи й прикупити щось життєво необхідне на «блошиному ринку». Так, так можна жити. Але недовго. Осідлість не є моєю сильною стороною.

***

Напередодні від’їзду, у вечір, коли я повертався з прогулянки з Козячого градека і центру до готелю, то зауважив, що старе місто якось менше освітлене. Гм, коли я приїхав, то на мою честь весь замок був підсвічений, а нині, на третій день – вже тільки сама замкова вежа. Після мого від’їзду, завтра у вечір, мабуть, це місто взагалі зануриться у скорботну темряву, передчуваючи, що швидко я сюди не повернуся.

Міста, особливо старі, сказати б, досвідчені, вони відчувають настрій важливих гостей. От і Мікулов вловив моє найбільше розчарування: за три дні не зустрів тут жодної красивої тьотки. Навіть дівчиська не виглядали на таких, що колись стануть гарними жінками. Аж самому не вірилось, як таке можливо? Адже це весна! Адже це південна Моравія, Муха тут творив, слов’янська врода, славне місто, чудовий край – і жодної!

Може саме тут, у цьому чарівному місті їхні безбожні мужчини належать до якоїсь особливо пуританської секти і тримають своїх гарних жінок під замком, на прив’язі? А може навпаки – ці їхні безсоромні атеїсти виштовхують своїх красунь на вулиці для якихось небогоугодних активностей лише після десятої у вечір, коли я вже лягаю спати? Може я їх тому і не бачив?

Та як би там не було, але на мою думку, у красивому місті повинні бути і красиві жінки. Навіть, якщо б задля цього їх треба було імпортувати. Ну бо скільки може мандрівник дивитися на найгарнішу будівлю, якщо з якогось її вікна, з-за фіранки не блимне мимохідь грайливий чи тужний погляд ніжного створіння? Скільки можна ходити по храмах, якщо у їхніх закутках не світяться, як велетенський місяць за серпанком хмар, прекрасні і сумні очі грішниці, яка шукає покути і спасіння? Скільки можна валандатися по кав’ярнях і винарнях, якщо там, сидячи за бічним столиком, не вловиш уривків безтурботного дівочого сміху, не відчуєш швидкоплинного аромату таємничих дам, не запримітиш пригашеного благального погляду несміливої красуні. Альфонс мусів же з когось малювати, то де вони?

Без них всі ці «злачні місця» стають банальними, а іноді й вульгарними, днями й вечорами там лиш чуєш невинні розмови і винний дух, вловлюєш з несмаком приховані ситі відрижки і неприховані голодні погляди. Безсенс і безнадія. Ех, у такому місті я ніколи не затримаюся довше трьох днів.

Кода

Коли я покидав Мікулов у понеділок зранку, день був чудовий – сонячно, тепло, легкий вітерець. Все навколо, як то кажуть поети, раділо і сміялось. От тільки містові було не до сміху: такий гість їде і невідомо, коли ще приїде. Мій автобус до Бржецлава якийсь час супроводжував справжній ескорт із семи диких гусок – вони йшли на невеликій висоті досконалим ключем, на крейсерській швидкості, як військові літаки над Парижем на День взяття Бастилії. Добре, що хоч не залишали за собою ніяких кольорових смуг. А втім я і так був у автобусі.

Обабіч дороги стояли групками заплакані, безутішні сарни з опущеними головами на чорній ріллі, яка виблискувала, мов траурна шовкова стрічка. Контраст між небом і землею був страшний. Так не могло завершитися моє прощання з цим чудовим містом і краєм. І так не завершився.

Несподівано відізвався мій телефон. Спочатку я подумав, що це моя цьоця Люба з Долини робить другу спробу (першу вона зробила пів на восьму зранку), щоб привітати мене з Великоднем, а заодно й збештати за те, що не приїхав до неї, хоч вже не раз обіцяв. Але ні, дзвонили із чеського номера. Телефонувала та старша пані з рецепції готелю, з якою ми нещодавно ніжно розпрощалися. Ну, добре – майже ніжно. Справа була в тому, що оскільки Мікулов мені в основному сподобався і щоб залишити йому щось на згадку про себе, я забув у шафі свої, як сказала пані – чорні калготи. Спочатку я навіть здригнувся – звідки вона знає про мої чорні калготи?

І хоч пані говорила чеською, досить швидко і схвильовано, та я, здається, все зрозумів. Отже, гадаю, вона довго і зворушливо дякувала мені за цей чудовий дар – калготи. Казала, що це дуже шляхетно з мого боку, що таких файних, великих і запашних калготів вона ще зроду не бачила, і що місто, чи принаймні готель, їх неодмінно збереже до мого наступного візиту. І ще щось сказала, як мені здалося – про музей.

Я терпляче вислухав цю довгу тираду приємною для слуху, але не дуже зрозумілою мовою, і мені захотілось сказати на прощання щось романтично-сентиментальне. Але я знав тільки одну фразу чеською мовою, її й вимовив, стримуючи сльози: «Jasenevratim».




  • FaceBook коментарі

в 18:12
Талант, ничего не скажешь.. бесплатные схемы заработка
-
  • Подобається
  • 0

в 13:36
Эта идея придется как раз кстати заказть ландшафтный дизайн
-
  • Подобається
  • 0