» » Vodnjan/Воднян

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

19:11, 29/11/18. VoP-tours / УА

Vodnjan/Воднян

Так, це було помилкою – йти у квітні в неділю в обідню пору у Воднян до піцерії «Buffalo». Всі столики були зайняті. Що це – місцева традиція родинних походів на піцу раз в тиждень? Он у нас в Рудках також забезпечені пари ходили в неділю до місцевого ресторану «Вишенька». Хтозна – цивілізаційний простір приблизно той самий.

Як би там не було, але хотілось їсти. Та проблема полягає в тому, що у цьому чарівному, хоч і не такому вже малому містечку є тільки два ресторани, де можна поїсти. Коли я проходив повз перший з невибагливою назвою «Воднянка», то там не було жодних ознак життя. Може це якесь елітарне місце, чи тільки під туриста, а ще не сезон. Правда, я пригадав, що був там минулого року в таку ж пору зі своїми американськими друзями. Тоді теж було малолюдно, але все функціонувало, включно з Wi-Fi, страви були смачні, обслуга ввічлива, а атмосфера приємна. За моєю рекомендацією цей ресторан згодом відвідала одна подружня пара зі Львова і їм «страшно не сподобалось» – неприємно і несмачно. А ще – дорого. Важливо, правда, підкреслити, що вони були без американських спонсорів… Може це через них, тобто через їхні нарікання, ресторан перестав обслуговувати нечастих гостей перед сезоном?

Отже, мені нічого не залишалось, як вкотре прогулятися містом. Я і так планував це зробити після обіду, бо не пропускаю нагоди вдихнути трохи романтики, що нею просичена стара частина. Що ж, зроблю це – до. Від регіональної автотраси, яка оточує старий Воднян зі сходу, навпроти кільця, де шляхи розходяться на Пулу, Марчану і Бале і де, власне, розташована піцерія, до центру веде довжелезна і колись головна вулиця Торгова. З обох боків вулиця настільки щільно забудована старими кам’яницями, що здається, ніби над ними упродовж сотень метрів тягнеться один спільний дах з червоної черепиці, і тільки різноманіття фасадів та не завжди відразу помітні портали до внутрішніх чи прохідних двориків порушують цю ілюзію. Взагалі-то Торгова, тобто Trgovačka– це «нова», забудована у XVII-XVIIIст. вулиця, що веде до історичного середньовічного центру. Тому вона на початках досить широка, але стає щораз вужчою із наближенням до центру.

Будівлі тут у різному стані збереження: занедбані, відновлені і живі. Перший поверх (партер) в багатьох будинках відведено під крамнички чи майстерні, власники яких зробили певні «оновлення». Але жодні запущення не можуть приховати їхньої первісної вроди. Різноманіття стилів та епох, закарбоване у вікнах, балконах, дверях, портиках, фронтонах, колонах та інших елементах прикрашання фасадів – змушують вразливу до краси людину зупинятися що-кілька метрів і захоплено чи задумано розглядати ці дива.

Ближче до центру міста по правій стороні вулиці появляються культові споруди XVII ст. – невелика церква св. Мартіна та велика св. Марії Кармельської, довкола яких сплітаються вузькі вулички чи провулки. Навпроти тієї другої церкви у лівий бік веде цікава вуличка «16 січня» - розміром на дві широкі в плечах людини, вона весь час звужується, аж переходить практично у мощену каменем стежку, на котрій вже й двом худим важко розминутись. Врешті-решт вона вискакує на вуличку з назвою FornoGrande. У Водняні, як зрештою й багатьох інших істрійських містах, ціла низка власних назв зберегли своє латинське чи італійське походження.

Історія цього міста сягає в римські часи, як міська громада згадується у ХІІ ст. під назвою Atinianum, потім кілька століть воно було власністю Аквілейських єпархів, а з 1331 до 1797 років було у складі Венеційської республіки. У часи Венеційської республіки, коли віддалена на 10 км. Пула була ще селом навколо руїн колізею, Воднян був другим за значенням і багатством (після Ровіня) містом Істрії. По будівлях це видно. Не зважаючи на занедбання і чимало покинутих будівель, місто виглядає надзвичайно автентично і романтично, бо зберегло майже непорушений урбаністичний комплекс. Чи довго протримається, перш ніж його накриє «оновленням» хвиля туристичного бізнесу? – Сказати важко. Мабуть, ще не довго, адже до моря звідси всього 5 км.

Так от – коли вискакуєш з вузенької вуличко-стежки на FornoGrande, то складається таке враження, ніби вилетів зі швидкого і тісного гірського потічка просто у море – такий простір, хоч насправді йдеться про невеличку площу, де сходяться кілька вуличок. Враження підсилює ще й великий мурал, на всю бічну стіну одного з будинків: гарне жіноче обличчя на пів стіни, мушля коло вуха, а навколо плавають кольорові рибки.

Рибки нагадують, що хочеться їсти і що треба б повертатись до піцерії, але образ чарівної жінки кличе в інший бік: якщо в цьому місті є такі жінки, то варто пройтися далі, до центру. Добре, що йти вже недалеко: ця вулиця, як і Торгова, виводить на головну площу – Народну, Narodnitrg, PiazzadelPopolo.

Площа правильної чотирикутної форми є досить просторою і симпатичною. По її периметру розташовано низку історично та культурно важливих будівель, добре знаних із туристичних путівників: Міська палата (мерія), палац Брадаманте (Bradamante), Музей Воднянщини і т.д.

А ще там є художня галерея, обмінний пункт, центр туристичної інформації, та все зачинено – не сезон. Відчиненими на щастя виявились два кафе, але що ж, коли в них не дають їсти – тільки пити. Тому йду далі. На головну площу зі східного боку, як дві річки вливаються дві вулиці, а от на захід з площі веде одна – Castello. Вуличка не довга, але саме на ній знаходиться ще одна з «візитівок» Водняна – готичний палац Беттіка (Bettica). Там теж музей і теж поза сезоном важко дошукатися від нього "ключів". Хоч навіть зовні своєю масивністю і водночас вишуканістю палац справляє сильне враження. Він стоїть на роздоріжжі – вліво до винарні веде вузька вуличка, а Кастелло йде далі прямо і незабаром виводить на ще одну площу – ŽupniTrg, PiazzadelDuomo. Так вона називається через жупну, тобто парафіяльну церкву святого Блажа. Церква масивна і домінує над всією невеличкою площею. Цей пізньо-бароковий храм звели у 1761-1808 роках, а за своїми розмірами він є найбільшою парафіяльною церквою у Істрії. Масштабності об’єктові додає ще й дзвіниця, висотою у 62 метри, котру видно не лише з навколишніх сіл і містечок і з Пули, але й з морських суден, що проходять вздовж істрійського узбережжя від Ровіня на південь.

За церквою є чудовий закритий цвинтар, на який, втім, можна в денний час вільно зайти і порозглядати старі й нові надгробки. У самій церкві є збірка різних старовинних сакральних предметів і мумії якихось святих. Та оскільки я вже по церквах у своєму житті находився, а оглядати мумії на голодний шлунок якось не хотілося, то я вирішив провідати бар з шильдом «21»навпроти церкви з іншого боку площі. Підходжу, «цілую клямку» і приречено йду по перпендикулярній до Кастелло вуличці в бік скверу, щоб не вертатись тим самим шляхом. В якийсь момент, блукаючи тісними безлюдними вуличками, в мене виникає бажання наступного разу народитися тут, щоб виростати воднянським пацаном, бігати з м’ячем, ховатись у хованки, цілуватись з дівчиськами у закамарках цих пляциків, у вузько-сплетіннях цих вуличок.

Але важко думати про наступне життя, коли ще й у цьому хотілось би щось поїсти. Тож звідти маленькою вуличкою Капуцинською знову виходжу на Народну площу. Там ще раз «цілую клямку», тепер уже в кафе біля галереї. Відчуваю таке знесилення, що до піцерії можу й не дотягнути без допінгу – треба прийняти якусь дозу. Що ж nolens-volens, перетинаючи по діагоналі площу, йду до круглий рік відкритого другого кафе, у якому завжди сидять місцеві. Назви закладу немає, зате є помітний логотип на стіні: на синіх гребінцях хвиль коричневий човен, схожий на «пассару», посеред якої намальована будка, в свою чергу схожа на дерев’яний сільський туалет.

Тут завжди досить людно і трохи похмуро, навіть стрьомно. Видно, що головні місця зарезервованідля своїх – тих, що випивають, бо ті, що їдять, зараз у «Буффало». На вулиці зовсім поруч з баром, як ґумовий човник причеплений до яхти, самотньо бовтається якийсь чоловік з категорії «Б» - чи то «богема», чи то «бомж». Синя балонова безрукавка, сива борідка, хвіст ще чорного волосся. Він то сидить на кам’яних сходах барного майданчику, то на цементних підвищеннях на площі, через дорогу від бару. Видно, в бар йому не дає зайти або фінансова скрута, або якісь місцеві «поняття». Він ні з ким не спілкується, його теж ніхто не помічає. Іноді заходить в «маркет» купує булку і пиво, поїдає і п’є мовчки, кидаючи байдужі погляди в бік бару. Пожвавлюється тільки, коли офіціантка, вона ж - конобаріца, виходить до столиків ззовні.

Що ж, конобаріца дійсно нічогенька: молода, струнка, чорнява, з тим характерним для тутешніх жінок поглядом, спрямованим до незнайомих мужчин, в якому під вуаллю зовнішньої байдужості криється щира ввічливість, а ще цікавість.

  • Izvolite? Що бажаєте?
  • Подвійну шлівовіцу і каву.

При барі і на м’яких фотелях під телевізором сидять з нудними виглядами місцеві мачо-парубки різного віку, які, мабуть, все тут, включно з конобаріцею, трактують як свою територію. Один з трохи старших при барі повернувся до мене:

  • Смакує тобі шлівовіца?
  • Так.
  • Добра?
  • Дуже добра.
  • Ти звідки?
  • З України.
  • О, з України. Добре говориш хорватською.
  • Вивчаю.
  • А Даріо Срна знаєш?
  • Ясно. Це капітан «Шахтаря».
  • Так. А ти з якого міста?
  • Львів. Lavov. Це на заході і недалеко від кордону з Польщею.
  • А, Lavov, знаю – це Європа. Там далі вже рускі.

Який поінформований, думаю, молодець. Якщо розмова налагодиться, початую його шлівовіцею.

  • А у вас там яка команда?
  • Карпати.
  • А, Карпати…
  • Слаба, здається, команда…
  • Перша ліга чи друга?
  • Я не знаю…
  • Не слідкуєш? – спалах здивування пробігає по його очах.
  • Я зі спортом не дуже…
  • А…

Так виглядає, що далі говорити немає про що. Ну що ж, принаймні, заощаджу на почастунку. Тож я використовую паузу і виходжу на вулицю. На щастя є вільний столик, з-за якого відкривається чудова панорама площі. Погода чудова – сіро, тихо і тепло. Я поступово занурююсь у чар середземноморської провінції, вона мене присипляє якимось ніжним шелестом. Ох, блін, це ж не шелест, це, сука, дощ починається. Треба йти вже поїсти, бо потім невідомо, що буде з погодою. Але не буду ж залпом пити… каву.

Конобаріца винесла каву клієнтам за сусідній столикі і я нарешті побачив ззаду те, що спереду було прикрите кокетливим міні-фартушком. Виглядало цікаво: чорні, в обтяжку лосіни, як на мене були трохи вульгарнуваті. Але що тут скажеш – така сучасна культура, така робота, провінція. І знову ж ця принадна поведінка: суміш грайливості і сором’язливості. А погляд – це взагалі.

Мої спостереження перебиває якийсь босняцького типу мачо, котрий кидає недбало якесь зауваження в її бік, проходячи мимо бару. В її очах коротке підкреслене здивування, а потім поблажлива посмішка і зневажливий постріл очима у слід. Ух, не хотів би я на своїй спині відчути такий погляд.

Пофантазувавши ще про імовірність частіших відвідин бару і ближче знайомство з конобаріцею, нарешті вирішую повернутись до піцерії «Буфало».

Зворотній шлях минає швидко. Є столик. На радощах як «аперетив» знову замовляю подвійну шлівовіцу, а ще реберця, сезонний салат і місцеве пиво. У залі надалі досить людно, але не гамірно. Якось приємно. Ще приємніше стає, коли випита залпом і попита пивом ракія лягає в правильне місце. Тоді приходить салат, а точніше його складові в одній тарілці – біла капуста, порубана і не помнєцкана, лист салати, огірки квадратиками і помідор плястерками. До цього бальзамічний оцет і оливкова олія в темній акуратній пляшечці. Поки я все це перемішую, приносять реберця. Мабуть якась помилка – я замовляв меншу порцію на 670 грам, а їх тут на вигляд значно більше. Ну нічого – думаю – залишу. Ага, залишиш тут – здаюся, щойно скуштувавши. «І як тут, сука, схуднеш!» - накидаюся люто на реберця, як голодний вовк.

На виході присоромлено намагаюсь в голові збалансувати калорії потрачені на дорогу з набутими в піцерії. З Ґаліжани у Воднян йшов пішки три км, хай тут ще нагуляв два, ну й назад три. А нажер на всі дванадцять. Та й біда з ним, зате в якому місці: дорогою назад, за маслиновими гаями видніється смужка моря, помережана острівцями Бріюні. З обох боків шляху змагаються між собою у інтенсивності запахи квітучих фруктових садів. На останньому пагорбі з-за дерев виринає шпиль дзвіниці ґаліжанської церкви. Додому ще якихось п’ять хвилин.






  • FaceBook коментарі