VLODKO PAVLIV. BLOG

Ніхто з нас не знає ні дня, ні години. Тому більшість уникає думання про це доти, доки може. І от колись наступає той момент, коли не знаєш, що робити далі зі своїм життям – інвестувати ще в нього і наповнювати новим змістом, чи доживати з тим, що є. Є таке питання, а відповіді немає. Залишається постійний сумнів.

І без відповіді годі залишатися, бо щораз виникають ситуації, які вимагають якихось рішень. Ще заощаджувати чи вже тратити; ще берегти чи вже марнувати; ще напружуватися чи вже розслабитись; ще говорити чи вже мовчати; ще вимагати чи вже прощати; ще погоджуватись чи вже відмовлятись? Особливо важко вирішувати там, де все ще хочеться і можеться, але ж - не знаєш ні дня, ні години.

Та й з прийняттям якогось рішення життя все-одно відразу ж не закінчується і життєві потреби не відмирають: треба щось і з чогось їсти й пити, щось одягати і взувати, щось - для догляду за тілом і для реагування на сигнали організму. А ще треба на чомусь сидіти і лежати, чогось торкатись і на щось дивитися у власному домі. Та й про сам дім потрібно дбати як про власну «фортецю» – міцну і затишну водночас.

Тож, якщо вже без цього «чогось» не обійтися, то по-перше потрібно звести його до задовільного мінімуму, який не порушував би комфорту – тобто уникати зайвого і обтяжливого накопичення; а по-друге, нехай би вже це «щось» приносило приємні відчуття і давало естетичну насолоду.

Коли я дивлюсь на весь свій скромний антикваріат, то не тільки відчуваю приємність і сатисфакцію, але й отримую поживу для роздумів. Я вірю, що предмети несуть в собі поєднану енергетику майстра-виробника і господаря-користувача, що вони здатні передавати мені невмирущі мікрочастки інших життів, у котрих в якій-небуть комбінації нейронів зафіксований досвід попередніх господарів. Ці столітні чи й двохсотлітні предмети, які я збирав без будь-якої системи, принагідно, сам не знаючи для чого, тепер дуже пасують до мого усамітнення – такого природнього для носія європейського духу, що несе в собі трагічну печать двох руйнівних світових воєн і божевілля нацизму та комунізму. Зрештою, це не стільки вони пасують до мого усамітнення, скільки я пасую до їхнього досвіду.

Тому думаю, що це не я насправді їх вибирав, а вони мене - як людину, якій могли б розповісти про свою тугу і самотність. Можливо тому наша спільна самотність має в собі стільки спокою і смиренності. А ще – вона сповнена потребою естетизму, елегантності і краси, що захищають нас від присущої нашому часові зовнішньої вульгарності і внутрішнього простацтва. Зрештою, естетизм такій самотності до лиця, адже вона жіночого роду. Втім, як і любов.

Так я дійшов до висновку, що до останньої миті потрібно своє життя облаштовувати таким чином, ніби житимеш вічно. Оточувати себе речами лише необхідними, але вишуканими у своїй функціональності, якими б хотілось користуватися щоденно і вічно. Збирай, що хочеш і скільки зможеш. І не переймайся їхнім майбутнім – наступний власник вже ходить по антикваріатах і «блошиних ринках» з затуманеними фантазійністю очима.

«Яка багата земля досконалістю невеликих, але прекрасних речей, які воістину, так добре вдалися! Оточуйте ж себе цією досконалістю, вищі люди!» - заповідав Ніцше.

Досконала статика у світі форм, звуків і світла. «Світ форм – це світ закарбованих бажань» - писав Владімір Шмаков у книзі «Великие посвященные». Тож хай наші зафіксовані бажання будуть гарними, втаємничені браття.

Ми ж знаємо, що справжня вартість не в речах. Форми, час і простір залишаться тут, на Землі, а закарбовані бажання підуть із нами до інших всесвітів. Тож, нехай наша ноша буде легкою і приємною.