» » “ПІК”: ХХ-ЛІТТЯ ОДНІЄЇ ІЛЮЗІЇ

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

12:07, 14/07/19. Тексти / ЗМІ / УА

“ПІК”: ХХ-ЛІТТЯ ОДНІЄЇ ІЛЮЗІЇ

ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ В УКРАЇНІ БУЛО СТВОРЕНО ПЕРШИЙ УКРАЇНОМОВНИЙ КОЛЬОРОВИЙ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ТИЖНЕВИК “ПІК” (“ПОЛІТИКА І КУЛЬТУРА”). НЕ ЗВАЖАЮЧИ НА ЯСКРАВИЙ СТАРТ ЦЬОГО ВИДАННЯ, ЙОГО СПІТКАЛА ПРИКРА ПОРАЗКА: ЗА НЕПОВНИХ ДВА РОКИ “ПІК” ЗАЛИШИВСЯ БЕЗ ГРОШЕЙ, КОМАНДИ РЕДАКТОРІВ-ЗАСНОВНИКІВ ТА ЧИТАЦЬКОЇ АВДИТОРІЇ, ЯКА СПОЧАТКУ З ЕНТУЗІАЗМОМ ПРИЙНЯЛА ПОЯВУ НА УКРАЇНСЬКОМУ РИНКУ ЦЬОГО ПЕРШОГО ВІТЧИЗНЯНОГО ВАРІАНТУ ЗНАНОГО І ПОПУЛЯРНОГО НА ЗАХОДІ ФОРМАТУ – WEEKLY NEWS MAGAZINE. ПРИЧИНИ ЦІЄЇ ПОРАЗКИ Є ДЛЯ УКРАЇНИ АКТУАЛЬНИМИ, НА ЖАЛЬ, І НИНІ.
У 1998 році я зробив першу спробу емігрувати з України, бо вирішив, що повна “кучмізація” політики й “олігархізація” ЗМІ не залишають мені перспективи розвитку у цій країні. Тож я оселився у Варшаві, де робив іноді сюжети для телестудії “1+1” і писав статті до українських газет, а ще слідкував за тим, як функціонує польський медіаринок. Однак затрати на проживання у польській столиці виявилися вищими, ніж усі українські гонорари разом узяті. Тому, коли у грудні того ж року мені подзвонив з Києва Олександр Кривенко і запропонував повернутися, щоб узяти участь у створенні нового перспективного проекту, я лише запитав: “Для кого будемо працювати, Сашко?” Кривенко відповів у своєму стилі, зробивши коротку паузу на затяжку: “Для України”.
Уособленням “України” цього разу виявився теж колишній львів’янин Зиновій Кулик, який на той момент був екс-міністром інформації (неіснуючого вже міністерства) та актуальним головою НТКУ, а згодом і заступником голови РНБО. Те, що він був засновником приватного і незалежного суспільно-політичного видання, у багатьох викликало здивовані запитання й іронічні посмішки. Усі теж розуміли, що на фінансування такого коштовного проекту у Кулика грошей не було. Та оскільки “шеф” пообіцяв, що ніхто не втручатиметься в нашу роботу, якщо ми її будемо виконувати якісно, то ми без зайвих питань взялися працювати.
До головного складу “ми”, окрім уже перелічених, увійшли також Орест Сохар – керівник відділу політики й економіки та Олекса Шалайський – керівник відділу суспільства. Отже, так склалося, що очолили проект самі галичани (Сохар, хоч і закінчував Київський університет та жив уже в столиці, походив з галицької провінції), крім цього в редакції з’явилося ще кілька львів’ян, і виглядало так, що галичани вдруге після заснування газети “Пост-Поступ” (1991 року) знову збираються запустити всеукраїнський важливий проект. Перед нами справді стояло непросте і амбітне завдання: створити загальнонаціональне видання, цілком нове за формою і змістом. Воно мало б об’єднати схід і захід країни, російськомовних і україномовних, громадян України і діаспору, православних і греко-католиків тощо. Такого типу щотижневиків в Україні ще не було, хоч на захід від нашого кордону вони ставали все більш популярними.
Старт журналу у березні 1999 року був доволі яскравим: у Києві та Львові люди шукали журнал у кіосках, рекомендували знайомим, писали в редакцію вдячні листи й присилали статті, дзвонили, щоб висловити захоплення й привітання. Уже другий номер потрапив на робочий стіл президентові Кучмі, який викликав до себе Зиновія Кулика – Кулик у редакцію повернувся задоволений. Наприкінці кількох перших місяців “шеф” запрошував головний склад редколегії в якийсь хороший ресторан на “підведення підсумків”.
Хвиля популярності “ПіКу” розходилася від столиці і “п’ємонту” на інші українські міста. Уже за кілька місяців після старту ми з Кривенком здійснили тур Україною з презентацією часопису. Скрізь нас зустрічали приязні, але, скажу чесно, не надто численні групи ентузіастів. У багатьох регіональних виданнях з’явилися дописи про “тріумфальний похід” новаторського проекту.
Однак доволі швидко до нас дійшла тривожна інформація про проблеми із поширенням журналу: люди дзвонили і писали, що не можуть знайти, а нашим розповсюджувачам повертали нерозпаковані пачки з поясненням, що “ніхто не цікавиться”. Труднощі були і з пошуком рекламодавця – після кількох скандальних публікацій рекламодавці здебільшого уникали “ПіКу”, остерігаючись проблем для свого бізнесу. Уже до кінця року склалася нездорова ситуація, коли ми друкували наклад у 10 тисяч примірників, а продавали реально 3 тисячі. Зрозуміло, що так довго тривати не могло, а це означає, що почалося “корегування” політики редакції, що нас у якийсь момент “протверезило”.
Про історію “злету і падіння “ПіКу” можна б написати доволі великий аналітичний текст, але я тут обмежуся тільки кількома власними спостереженнями і зробленими внаслідок них висновками щодо причин поразки. Першого удару моя ілюзія щодо незалежності видання зазнала внаслідок появи потенційного інвестора. Десь наприкінці літа, коли “ПіКові” виповнилося лише кілька місяців, я поїхав у Польщу на якусь журналістську “тусовку”. Там до мене звернувся представник однієї дуже відомої скандинавської корпорації, яка заробляла на двох галузях: пиво і регіональна преса країн Центрально-Східної Європи. Він про наш проект знав і сказав, що його “шефи” були б зацікавлені інвестувати в часопис, бо бачать у ньому перспективу. Потрібно тільки, щоб ми визначили суму і підготували відповідний кошторис. Коли я окрилений влетів у кабінет Кулика зі звісткою, що закордонний інвестор хоче нам дати грошей, Зиновій Володимирович, витримавши паузу, спокійно сказав: “Це добре, хай дають. А кошторис…ну який там кошторис – ти їм передай, хай вони дадуть гроші, а я їм тут все забезпечу”. А потім почалися інтерв’ю з потрібними людьми, замовні матеріали etc. У результаті до осені 2000 року журнал покинув Шалайський, потім я, а до кінця року й головний редактор – Кривенко.
Роздумуючи згодом над причинами невдачі цього перспективного і, без сумніву, важливого для українців проекту, я виснував для себе кілька з них. Перша проста й очевидна – не може бути незалежного часопису, якщо він сам не здатен заробити на своє утримання, або не має інвестора, зорієнтованого на заробіток, а не на політичні баталії. Друга – якщо серед 50-мільйонного населення не знайшлося 10 тисяч читачів “першого україномовного…і т. д., і т. ін.”, важливого і потрібного видання, то це свідчить, мабуть, що поняття української нації в Україні є доволі умовним, бо національна інтелігенція бідна і невпливова, бізнес – інтернаціональний та російськомовний, політики – безпринципні та корумповані.
Минуло чимало часу, з’явилось і зникло безліч медіапроектів. Кажуть, що змінилося й українське суспільство: сформувалася нація, підросла проукраїнська молодь, у бізнесі і держапараті з’явилися відповідальні і гідні патріоти. На всі ці аргументи я відповідаю одним і тим самим питанням: а де ж ваше загальнонаціональне, україномовне, впливове видання?

  • FaceBook коментарі