VLODKO PAVLIV. BLOG

Дістали вже ці кремлівські найманці – ну, не дадуть порядному галицькому чверть-інтелігенту попрацювати розумово. Сиджу, значить, працюю, аж тут під вікно під’їздить якась одиниця спецтехніки (я не розуміюсь, яка саме) з групою російсько-окупаційних терористів на борту. Один з них (може це комісар який, чи там лідер сепаратистів) кричить на весь голос мовою окупанта: Лаура, вихаді! Кричить і кричить, і не вгомониться ж московський агент. Ще й музику на всю вулицю увімкнули – ясна справа, російськомовну. Може Лаура – це співачка чи танцівниця, подумав я, і вирішив не зважати.
Але тут в самому моєму тилу, тобто за стінкою, пожвавилися інші путінські прислужники (я вже про них не раз згадував, як про українського рокера і його подружку). Він знову ж таки мовою окупанта почав верещати на свою співкамерницю – ти, мовляв, собака жіночої статі, скільки тобі ще разів повторювати, асоціальне ти створіння, щоб ти не палила, не зловживала алкоголем, і взагалі не брала до рота, що попадеться, та позбулася інших шкідливих звичок. А потім, як мені здалося, попросив її попідмітати у хаті, вживши щоправда неправильних лінгвістичних форм, бо сказав: вимєтайся нах (думаю, це коротка форма – на хаті?).
Потім за стіною настала така бажана тиша. За мить і за вікном гримнули дверцята одиниці нерозпізнаної мною спецтехніки, замовкла музика зради і агресії, і все затихло. Це моя сусідка, мабуть, ця Лаура, подумав я. І вона таки артистка.
Втім, мені це байдуже. Мні важливо, щоб не страждала моя пост-революційна гідність. Тому в мене до неї тільки одне прохання: якщо хтось під вікном верещить – вихаді!, то вона повинна негайно вийти і звалити звідси. І бажано – раз і назавжди.