Про мене
Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп. А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.
19:01, 05/01/18. Літературщина / GAL
Новий 2018 рік у Ємах (Ч 1)
Ч. 1
У перший день Нового року, десь в районі обіду в нас обох з Иваном боліла спина. У Ивана, бо він якраз віскладав у мене попид кухнев пьєтьсто цегол собі на майбутню піч, а у мене, бо вже`м сидів три годині за комп’ютером, перекладаючи нудний текст.
Іноді, поки Иван носив і складав, я заздрісно визирав без бокове викно і думав – от йому добре. На свіжому повітрі, голова вільна для нових думок, фізичне навантаження: це ж як гармонійно працюють м’язи спини і живота, ніг і грудей, опуклюються біцепси, тріцепси... а потім ця прекрасна кріпатура. Єх, це ж якби я так попрацював, то може й спина перестала б боліти, і коліна б не нили, і шия не хрустіла, і животик не тиснув би на самооцінку. Але, що ж – таке життя інтелектуального заробітчанина.
Ці мої роздуми переважно переривав зустрічний погляд Ивана, у якому я не міг прочитати нічого іншого, як простої і щирої оцінки – От, сволоч! І я відразу ж відводив погляд.
Втім, Иван не правий – я не сволоч. Тобто, я не просто сволоч, а сволоч особлива, бо - злопам’ятна. Воно по-сусідськи і годилось би помогти, але на перешкоді цьому хоч і короткому, та все ж шляхетному поривові завжди стає пам'ять. Я не годен Иванови забути кількох речей.
Перше, що мені запам’яталося, це три дерев’яні сходинки до мене на ґалєрію. Я щойно прийшов у сесю хату, а вони вже були гнилі – тріщали, хитались, розсипались. Під якимось могоричом і за якусь дрібну послугу нового сусіда Иван пообіцєв – «та я вам тото зроблю, шо там три дошці, п’єть цьвєків, та то пусте». Багато вже води протекло у Черемоші. Два горіхи впали вид старости. Вмер сусід Юрцьо, а малий Юрась женивси. Чимало спогадів накопичилося з цим поріжком – і як сусідскі жінки піднімали зи стогоном ноги, як на елєктричку, і як сам Иван мало там си ноги не вломив, і єк я падав з них писком вниз, добре, що хоч у сніг, і т.д., і т.п. І лишеньки торік Юрко зробив мені ці кляті сходи.
А горіхи. Вже роками я їх не годен припильнувати. В літі обійду дерева – та шош там є. Восени приїду – нема. Питаю Ивана, а що з горіхами? Йой, Володимир, та то морози поморозили, град побив, вітер пострісав, йой, які тут вітри були…. Другий раз си забуде, тай фалитси – поїхала моя Маріка на базарь горіхи повезла. Ага, міркую – то в вас горіхи ураз є, а в мене ніколи нема.
Перше я ще й лишєв Иванови ключ від хати – так, на провсєкє. І йкос лишив`єм літру самогонки. Так, ховав не ховав, а десь запхав від гріха подалі. Приїхаю за два місяці. З долини ни тєгну, бо то тєжкє, а є й іншого дранті доста - бо знаю, шо маю у хаті літру горівки. Ого, лиш я в хату, та й відразу до сховку, бо люблю з дороги знєти стрес. Див’юси, стоїт моя флєшя, повна, єк має бути. Насипаю ув стакан, мах – а це шо за біда? Горівка – не горівка, вода – не вода. Агій! таки води бирше. Мало мене шляк не трафив. Не шкода навит тої половини, що «хтось» випив, шкода, що зипсув водов і ту другу половину.
Отака біда в мене з цим Иваном. А погляд я відводив вид него, не того, шо я сволоч, а просто з другого вікна прекрасний краєвид. Буковинські Карпати, перевал Німчич, «альпійські луки», романтичні дрібненькі хатки на пагорбах. Я волію такий краєвид, бо він робить мене кращим, розкриває у мені якісь залишки людяності, збуджує уяву. Отак, бува, забудешся у польоті прекрасних фантазій і спина перестає боліти. Ось вона – лікувальна сила позитивного мислення!
У перший день Нового року, десь в районі обіду в нас обох з Иваном боліла спина. У Ивана, бо він якраз віскладав у мене попид кухнев пьєтьсто цегол собі на майбутню піч, а у мене, бо вже`м сидів три годині за комп’ютером, перекладаючи нудний текст.
Іноді, поки Иван носив і складав, я заздрісно визирав без бокове викно і думав – от йому добре. На свіжому повітрі, голова вільна для нових думок, фізичне навантаження: це ж як гармонійно працюють м’язи спини і живота, ніг і грудей, опуклюються біцепси, тріцепси... а потім ця прекрасна кріпатура. Єх, це ж якби я так попрацював, то може й спина перестала б боліти, і коліна б не нили, і шия не хрустіла, і животик не тиснув би на самооцінку. Але, що ж – таке життя інтелектуального заробітчанина.
Ці мої роздуми переважно переривав зустрічний погляд Ивана, у якому я не міг прочитати нічого іншого, як простої і щирої оцінки – От, сволоч! І я відразу ж відводив погляд.
Втім, Иван не правий – я не сволоч. Тобто, я не просто сволоч, а сволоч особлива, бо - злопам’ятна. Воно по-сусідськи і годилось би помогти, але на перешкоді цьому хоч і короткому, та все ж шляхетному поривові завжди стає пам'ять. Я не годен Иванови забути кількох речей.
Перше, що мені запам’яталося, це три дерев’яні сходинки до мене на ґалєрію. Я щойно прийшов у сесю хату, а вони вже були гнилі – тріщали, хитались, розсипались. Під якимось могоричом і за якусь дрібну послугу нового сусіда Иван пообіцєв – «та я вам тото зроблю, шо там три дошці, п’єть цьвєків, та то пусте». Багато вже води протекло у Черемоші. Два горіхи впали вид старости. Вмер сусід Юрцьо, а малий Юрась женивси. Чимало спогадів накопичилося з цим поріжком – і як сусідскі жінки піднімали зи стогоном ноги, як на елєктричку, і як сам Иван мало там си ноги не вломив, і єк я падав з них писком вниз, добре, що хоч у сніг, і т.д., і т.п. І лишеньки торік Юрко зробив мені ці кляті сходи.
А горіхи. Вже роками я їх не годен припильнувати. В літі обійду дерева – та шош там є. Восени приїду – нема. Питаю Ивана, а що з горіхами? Йой, Володимир, та то морози поморозили, град побив, вітер пострісав, йой, які тут вітри були…. Другий раз си забуде, тай фалитси – поїхала моя Маріка на базарь горіхи повезла. Ага, міркую – то в вас горіхи ураз є, а в мене ніколи нема.
Перше я ще й лишєв Иванови ключ від хати – так, на провсєкє. І йкос лишив`єм літру самогонки. Так, ховав не ховав, а десь запхав від гріха подалі. Приїхаю за два місяці. З долини ни тєгну, бо то тєжкє, а є й іншого дранті доста - бо знаю, шо маю у хаті літру горівки. Ого, лиш я в хату, та й відразу до сховку, бо люблю з дороги знєти стрес. Див’юси, стоїт моя флєшя, повна, єк має бути. Насипаю ув стакан, мах – а це шо за біда? Горівка – не горівка, вода – не вода. Агій! таки води бирше. Мало мене шляк не трафив. Не шкода навит тої половини, що «хтось» випив, шкода, що зипсув водов і ту другу половину.
Отака біда в мене з цим Иваном. А погляд я відводив вид него, не того, шо я сволоч, а просто з другого вікна прекрасний краєвид. Буковинські Карпати, перевал Німчич, «альпійські луки», романтичні дрібненькі хатки на пагорбах. Я волію такий краєвид, бо він робить мене кращим, розкриває у мені якісь залишки людяності, збуджує уяву. Отак, бува, забудешся у польоті прекрасних фантазій і спина перестає боліти. Ось вона – лікувальна сила позитивного мислення!
- FaceBook коментарі
