VLODKO PAVLIV. BLOG

Якщо глянути на історію української інтелігенції, то не важко буде віднотувати прикрий, але очевидний факт – її доля завжди була незавидною. Упосліджена в рамках східної і західної імперій, фізично нищена й репресована в періоди розгулу тоталітаризмів, вихолощена і зомбована в часах радянського «промивання мізків», зубожіла і неавторитетна в пост-перебудовній Україні. Все це можна зрозуміти і пояснити. Важче аргументувати, чому і тепер бути інтелігентом в Україні ані не вигідно, ані не престижно.
Може це просто зайва верства, якої українське суспільство не потребує? Але якщо таке запитання поставити нині на уявному референдумі, то зовсім не виключено, що наше в значній мірі дегуманізоване суспільство і наші деморалізовані еліти дали б ствердну відповідь – так, зайва. А це означає, що інтелігенція, якщо хоче вижити і відновити статус, то сама власними силами повинна повернути собі пошану в народу і потрібність для еліт. Але для цього їй треба добре усвідомлювати: ким є інтелігент і яка його місія.
За словниковим визначенням все зрозуміло: інтелігенція - «соціальна група, що складається з осіб, професійно зайнятих творчою розумовою працею, розвитком та поширенням культури, виконанням специфічних функцій управління у виробництві та ін.». Тобто - вчителі й лікарі, інженери й архітектори, артисти і письменники, юристи й офіцери тощо. Престиж цих професій в різний час і за різних обставин, то зростає, то знову зменшується. Однак, питання статусу інтелігенції як суспільної верстви, це не тільки справа професійного престижу. Мусить бути щось вище, що творить із професійно різношерсної групи «працівників гуманітарної сфери» явище національної інтелігенції.
Що ж це «щось вище»? Передусім – це відчуття місії. Традиційним розумінням місії інтелігенції є освіта і виховання народу. Для здійснення такого амбітного завдання є вкрай важливими два критерії: довіра і повага. Обидва ці поняття мають оціночний характер, тому їх треба заслужити, вони не даються автоматично з набуттям професійного статусу. Адже лікар чи вчитель можуть принести тілесне чи духовне зцілення, а можуть завдати кривди. Тож, сама посада не дає поваги. Повага у нас виникає до людей, коли ми певні, що вони можуть нам допомогти. Довіра ж виникає, коли ми певні, що вони хочуть нам допомогти. Коли такі люди становлять поголовну більшість серед представників інтелігентських професій, тоді й виникає явище національної інтелігенції. Тобто, інтелігенцію як спільноту творить сума індивідуальних чеснот її представників.
Тільки тоді інтелігенція стає взірцем для так званого простого народу, предметом його гордості перед іншими народами. Але також тільки тоді інтелігенція стає тим середовищем, з якого виходять представники еліт: управлінських, інтелектуальних, артистичних тощо.
Сьогодні ж в Україні інтелігенція не відповідає цим критеріям. Еліти, що формуються за кланово-олігархічною системою, зовсім не зацікавлені в залученні тих, хто міг би бути представником національної інтелігенції. Прості ж люди не очікують на допомогу інтелігенції, бо бачать її безпомічність, і, звісно ж, не можуть вбачати у ній взірця, оскільки представники інтелігентських професій самі ледве дають собі ради. Часто навіть гірше, ніж такі мало шановані групи як «торгаші» чи «заробітчани».
Щоб пошукати відповіді на питання, чому ж так діється, потрібно оглянутись на історичні процеси і обставини формування української інтелігенції. Отже, чи українська інтелігенція становила колись шановну спільноту, чи була статусним явищем національного життя? Так. Грубо кажучи: на «великій Україні» - до революції 1917-го і в перші роки радянської влади, а в Галичині, на Закарпатті й Буковині – до початку і в перші роки Другої світової війни. Обидві ці групи дещо різнилися за традицією і обставинами формування, але в цілому відповідали критеріям, за якими визначається національна інтелігенція.
Яку роль відвела інтелігенції комуністична система, ми всі знаємо, немає сенсу тут це детальніше описувати. Варто лише, підсумувати: ті, хто не погодились на роль «прошарку між класом робітників і селян», або загинули, або були репресовані і перестали творити статусну спільноту. Ті ж, що погодились, не могли ні за якими критеріями відповідати статусові національної інтелігенції, вдовільнившись роллю «пролетарів слова і думки». Справедливості ради, слід зазначити, що й у радянських часах цей клас мав свою статусність і престиж. Щоправда вони часто базувались на заздрощах, адже представники «чистих» професій і працювали не важко і заробляли більше, ніж «роботяги». А ще це трималось на страху перед радянською владою, адже це саме вона гарантувала статусність радянській інтелігенції, а не її – цієї інтелігенції – персональні якості чи реальні заслуги.
Саме з такою інтелігенцією Україна увійшла в незалежність – повністю залежною від держави і партії, вирваної зі світових контекстів і процесів, позбавленою свободи слова і володіння мовами. Невеликі групи, що формувались навколо дисидентів-антикомуністів, чи гуртувались з-поміж прогресивних компартійних письменників і т.д., не могли становити тієї критичної маси, яка потрібна була для перетворення пролетарів-гуманітарії у взірцеву інтелігентську касту, місією якої б було виховання і освіта нового громадянина, необхідного для розбудови нової цивілізованої розвиненої держави.
Тим більше, що обставини були максимально несприятливі. Розвал економіки і управлінський хаос, бандитизм, корупція, гіперінфляція, але й – неготовність і невміння більшості людей (втім і представників інтелігенції) пристосуватись до обставин і вимог нового часу. Постійне нарікання на зміни, принизливе випрошування подачок від держави, схильність до хабарів, огидне плазування перед різноманітними спонсорами – партійними чи бізнесовими – все це призвело до втрати в очах українських громадян навіть того радянського різновиду поваги і довіри до власних вчителів, лікарів, юристів, військових і т.д.
Існує думка, що кризи загартовують сильні народи, слабі ж роблять ще слабшими. Щось подібне спостерігаємо в Україні за її чвертьстолітні спроби розбудови держави. Цей часовий термін є достатнім для принаймні однієї зміни поколінь. Що ж діється сьогодні з інтелігенцією вже незалежної держави? Де та нова інтелігенція? Відповіддю на ці питання може бути інше питання – риторичне: а звідки їй було взятись?
Великою бідою України стало те, що її нову керівну еліту сформували люди, які у більшості своїй займали різного рівня керівні посади в попередній, радянській системі. Достатньо їм було перефарбуватись публічно в патріотичні кольори чи вдягнути вишиванки, як їх було допущено до творення нової державної системи. Однак, нічого нового вони творити просто не вміли, а часто й не хотіли, щоб зберегти свій вищий статус, до якого звикли.
Саме тому у два десятиліття була зруйнована армія як система, а важливі сектори економіки замість модернізації були піддані знищенню. В системі освіти з одного боку відбулося невмотивоване підвищення статусу навчальних закладів (з інститутів – в університети, з технікумів – в інституту і т.д., і т.п.), а відтак – і їхніх старих кадрів, з іншого ж боку здатність кадрового чи технологічного оновлення українських вишів зійшла практично до нуля. В результаті ВНЗ значною мірою перетворилися на заклади з продажу дипломів, а в результаті маємо на ринку тисячі дипломованих псевдо-фахівців. Заклади охорони здоров’я стали асоціюватися з місцями де продають сумнівні медикаменти і надають неякісні лікарські послуги, а ще проводять ризиковні експерименти над хворими. Правоохоронна система, як небезпідставно вважає більшість громадян, повністю підпорядкована обслуговуванню інтересів владних еліт та організованої злочинності. Приклади можна б ще довго наводити. Але варто підкреслити, що кажучи «система», ми маємо на увазі не роботів, а людей - представників професій, посадових осіб.
Якщо молода людина в Україні, скажімо – ровесник незалежності, бачить змалку, що вчитель намагається свою бідність і часто погану зорієнтованість в нових знаннях (котрі учень і сам може почерпнути завдяки сучасним технологіям) прикрити своєю вдаваною патріотичністю, то як він може поважати такого вчителя? Максимум – співчувати. А пацієнт, котрий бачить в очах лікаря очікування високої винагороди, але не бачить гарантій кваліфікованих послуг – мав би мати до нього довіру? Те ж саме стосується й репутації слідчих, прокурорів, адвокатів та інших.
Чи всі такі? Звичайно, ні. Але – більшість, і то настільки відчутна, що формує негативне ставлення у пересічного українця до представників всіх тих професій, з яких мала б творитись справжня національна інтелігенція. Показовим теж є факт, що ті інші – професійніші, здібніші, чесніщі або просто замикаються у своїх приватних, доступних для небагатьох навчальних чи медичних закладах, або масово втікають з країни. Мова ж йде не про десятки чи сотні фахівців, а про мільйони кваліфікованих кадрів, котрі знаходять собі застосування закордоном. Нещодавно з нагоди дискусій про нову пенсійну реформу було чітко сказано, що пенсії працюючих пенсіонерів не будуть оподатковуватись, бо якщо вони перестануть працювати, то в системі освіти та охорони здоров’я виникнуть величезні кадрові дірки. Освічена і професійна молодь не працюватиме за копійки лікарями і вчителями. А хто працюватиме, тобто з кого мала б творитись нова інтелігенція?
Теоретично відповідь проста – з тих, хто опановуватиме інтелігентські професії в Україні не лише через захоплення улюбленою справою, не лише заради кар’єри і заробітку, але й з відчуттям властивої інтелігенції місії. На щастя для розвитку такі можливості є – різноманітні курси, ґранти, «світова павутина» etc. Залишається тільки «засукати рукави» і братись до роботи. Кожен фахівець, щоб викликати повагу та довіру в людей і колег, мусить постійно розвиватись: бути не тільки в контексті, але й в процесі світових подій і тенденцій. Для цього вони мусять знати мови і підтримувати контакти з колегами з усього світу – їздити і запрошувати, дискутувати і виходити з ініціативами, видавати і читати, робити відкриття і «здобувати вершини».
Звичайно, що це непросте завдання, коли не можеш сподіватись на власну державу і на її так звані «еліти»; коли не маєш високого статусу серед співгромадян, а відтак і їхньої підтримки. Але іншого шляху немає. Якщо буде почуття місії, то заради її реалізації можна досягти й всього іншого. І вже тоді не виникатимуть питання – чи національна інтелігенція нам потрібна. Вона є просто вкрай необхідною. І то чим швидше, тим краще.