» » Німецкий порєдок

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

22:10, 12/10/17. Літературщина / GAL

Німецкий порєдок

Свою любов і повагу до німців (в широкому розумінні) я завдячую своїй бабці Анні. З самого малку в різних ситуаціях я чув від неї: «Ту треба німця з нагайков. Бо інакше порєдку не буде». І ніякі радянські школи, ніякі фільми про «нєпабєдімую і лігіндарную» і т.п. не могли витерти з моєї свідомості образ того німця, який завжди і скрізь панує над вселенським порядком. Тому будь-які історії з циклу «село і німці» завжди привертали мою увагу. Ось одна з них.
І.
Був у моїй біографії такий фрагмент, як «комплектувальник» Львівської поліграф бази на тодішній вулиці Московській. Нині цього приміщення вже немає, а було воно якраз навпроти синагоги і було це досить жваве місце. Туди вантажівки по кілька разів на день завозили і вивозили поліграфічну фарбу, шрифти і т.д. Колектив був малий і дружній. Директор бував рідко, пані середнього віку була весь час «за нього» і весь час чимось сильно занята.
Я належав до трійки місцевого пролетаріату, головним завданням якого було розвантажування-завантажування машин. Крім мене там працював ще зсохлий від років і алкоголю старший чоловік із одного з львівських передмість і розумово недорозвинений водій автонавантажувача - Бодя. Ми часто пили і розмовляли про все підряд.
Одного разу ми чогось заговорили про те, що нема господаря, нема порядку і т.д.
А, от за німців, то був порєдок – якось мрійливо протягнув найстарший з усіх трьох пролетарів. Бодя туповато ги-гикнув, а я виявив непідробний інтерес – ану розкажіт.
«Знаєш, як німці вирішили в 41-шім проблему злодійства у Львові? Вони підкидали в парку десь коло лавочки полярес, а самі ховалисі за дерева. Як хтось йшов і підоймив, розстрілєли і всьо. І так само з безбілетниками в трамваї: зупинили трамвай, вивели всіх «зайців» і розстрілєли».
Я сидів мовчки, слухав і не коментував, а навіть почав втрачати зацікавлення. І тут прозвучало заповітне: «Але то все байка. Справжнього страху ми всі сі наїли, коли німецький офіцер прийшов до нас на обійстє. Німці у Львові готувалися до якогось параду і треба було на той парад білих коней. У нашого тата була біла кобила, гарна, велика. Німец пообзирав і каже татові – помити, нагодувати, прийду за три дні. Як ми з татом і з братом тоту кобилу пуцували, вона стала така білісінька, яка з роду ше не була. Приходит тотой офіцер, пообзирав коня, вдягнув білу рукавичку і провів рукою проти шерсті. На рукавичці було трохи бруду. Німец без слова як заїхав татови в зуби, тато аж з ніг впав. І каже – якщо завтра кінь не буде чистий, розстріляю. Отак.
Німці порєдку дуже пильнували. А тепер шо-о-о. Ех…»
II.
У селі Розтоки на Гуцульщині ще живе вуйко Юра з 1930 року народження («щє би раз так»). Чоловік розумний, солідний, дотепний, та небагатослівний. Але, коли щось розказує, то варто послухати. Особливо про воєнні часи.
«Німці – то строгий, але культурний народ. Німец на будь-шо не подивитси, абишо не возме.
Румуни – то лихий народ. Румун два рази б`є, а раз рахує.
І мадяри теж халапути, паскудний народ. Хоче черешень, то не нарве, а рубає черешню, сідає і їсть. Варит мамалиґу, кладе на брудну лавку. Цигани, одним словом. Стрілєли до людий – і до мами стрілєли, і до мене малого хлопця стрілєли.
А ше в людий худобу забирали. Йикос мама сказала мені сховати вид них три телички в лісі, а якраз впала зима, в марті се було.
Я босий, ногу застудив – почервоніла, напухла, зробивси нарив аж до кістки. Внизу в селі стояв артилерійський полк, в мене щє гільзи вид них є. Прийшли до нас за молоком та за сиром два молодих німці. Взамін принесли хліба.
Один подививси на мою ногу і сказав мамі, аби дала зерен льону. Зварив їх, поклав на льняне полотно і обмотав мені ногу. Сказав, що поки він не прийде другий раз, аби тоту пов`язку не знімали, і показав на автомат. І так приходив кілька раз, аж поки нога не загоїласи.
Я з того чєсу лягаючьи і встаючьи, прошу Бога за того німця».
III.
Десь роки три тому у селі Черганівка коло Косова я розмовляв при свєті з одним старшим чоловіком. Василь Юрович був роджений у 1925 році. Від 1942 до 1944 працював він на примусових роботах у Німеччині. Розповідав про це охоче.
«Жили ми бідно. Земли не було навіть, шоб корову тримати, то й молока не було. Їлоси не так, єк би си мало. Житє було трудне, але йикос си тручєло потроху поперед себе.
Єк прийшли німці мене і сестру відбракували на роботи в Німеччину. Везли в товарняку з відром замість туалету, їсти не давали. И самі ми ни взєли, бо не знали, шо нас так далеко повезут. У Німеччині нас привезли на ринок рабів. Я був дрібний, нижче вид 160 росту, то серед перших мене не взєли. Ми лижєли голодні пид плотом, аж прийшла німка і трутила ногов – так я попав у село Берге.
П`єть разів денно давали їсти. Я робив з ними і мав окрему кімнату. Раз на тиждень була баня і чиста білизна. Одяг мені дали вид сина, їх син був на фронті. Я в своїм житю щє не мав такого файного одягу.
Расова політика забороняла мати близкі стосунки з німками, бо повішєли би обох. Але ґаздівска невістка на фірі мене часом скубала. А їй лиш казав це слово і показував руков – повішєют. Сусідка єк робила в городі чи на подвір`ю, то співала: мій чоловік на фронті у Росії, а моє лужко пусте. Ґаздиня казала: най не бреше, її лужко зовсім не пусте.
Мали вони у стайни три ровери, а я гину, єк хочю їхати. Щє не вмію, але беру та їду по корови. Вид третої хати якраз виїздит на ровері дівчина, теж по корови. В`їхав я у неї, вона впала і те її гарне жовте волосся ціле було у поросі. Ну, думаю, уб`ют мене німці. Але їду назад, стоїт її тато, смієтси та й кажет: Васіль, ніхт фарен на панєнка.
Потім знову їду та й вона їде. Я їй кау – вибачєй, шо я тебе трутив. А вона стала та й каже: нема вибачєй, мусиш мене за це поцулувати. Я її поцулував. Через кілька день знов їдемо. Вона си питає: не хочеш мене знов поцулувати? Кажу: нє, вже не хочу. Та я ніби й хтів, але житє дорожче. Думаю, ше вб`ют мене німці за ті цулування.
По селі ходили ті, шо продавали різні товари чужоземцям. Принесли бритву та й машинку стригтиси. А я щє й ни голивси і гроший нам не платили. Ґазди купили – на, вишли ґєдеві д`хаті. Я вислав, тато дістав та й питає, шо би їм таке вислати. А в них цибуля така маленька, а в нас в Кутах велика. Пишу: вишліт їм цибулі. Вони єк дістали, то не могли си натішити – казали, у вас має бути дуже добра земня, шо росте така цибуля. Поклали на викно і всі селяни, єк ишли, то звертали увагу на тоті цибулі.
А потім прийшов приказ, би всіх іноземців пустили. Дехто лишивси, моя сестра тепер живе в Англії. А я - д`хаті. Ґазди дали їсти в дорогу. Відразу, єк я перейшов границю, рускі мене забрали в армію.
Тих три роки в Німеччині, то я прожив найкультурніше в своїм житю».
IV.
З дідом Дрисляком у розтіцьких Ємах я говорив один раз, десь за рік до його смерті. Завів мене до нього сусід Иван: гай, Володимир, беріт флєшю та йдемо до діда, сецес дідо багато шо може за війну розказати. Дідові тоді було 86 років, але був жвавий, розмовний і чарку не пропускав.
«За Польщі то було добре. Та шо, я був хлопчишем, помагав татови по ґаздівству. Видослав мене ґєдя до школи, а я не хтів ходити. Раз ми з колєгов надавали у вулици вчительці шпіцаків, та й нас нагнали зо школи. Ґєдя си не сварив – ет, школа то пусте. В 14 років зв`язався я зі старшим парубком з Рабинця – Пентюком, шо потім він заклав банду і називавси Залізнєк. Пентюк був здоровий пид два метри хлоп, але не був до роботи, до бабів був – курварь. Посилав мене у «шварци» - по горівку на румунску сторону через Черемош. Одного разу, єк я вертавси з тов горівков, то румун стрелив та й поцілив мене у ногу.
З 1942 по 1945 рік я був на роботах у Німеччині, у бюрґера. Перше я робив при коровах, потім у поли. А як обидвох синів бюрґера вбили на фронті, то мене взєли робити при двох конєх, бо не було більше кому. Вони си лишили самі, сини загинули, то хтіли мене лишити, але я не хтів, я хтів йти д`хаті.
[Потім дідо, розповідаючи про те, як і що йому говорили ґазди, переходить на німецьку і я мало що можу зрозуміти, крім того, що жилось йому не так вже й зле].
5 травня 1945 року прийшли в село москалі, але не надовго, німці відразу відбили село і нагнали москалів. Потім прийшли американці: такі високі, бронзові – ну, чорні – гарні такі мужчини. Все си питали по-німецьки: міни є? де міни? На вечір бюрґера з жинков закрили у свинарнику, а мене і одну руску лишили у хаті. Рано у шестій їх випустили. Так вперше за три роки я мав ключі вид них, а не вони вид мене.
Потім я вирішив йти додому. Бюрґер зібрав мені у валізку їдженє – сало, яйця, хліб – і ще подарував два зеґарки. Один менший, то я зашив у підошву, а бирший підв`єзав до мудів. [Иван втручається: та кажіт пид єйці, бо чьоловік не розуміє]. Я йшов через Чехію, чехи дуже добрі, дуже культурні люди. А потім їхав у поїзді з поляками, поляки з`їли все моє сало і яйця з валізи.
Коли я вже пидходив до села там були москалі. Зупинили, каут – ти с Ґєрманії, давай часи. Я кау – нема. Нє пізді, снімай штани, снімай, а то стрєляю. Я знєв сподні і москаль забрав мені зеґарок, шо був пидв`єзаний до мудів. Але тот другий я приніс д`хаті.
Вночі до хати прийшов Залізнєк з бандов: виддавай черевики німецкі. Та я кау, шо це має бути, я за три роки тєжкої праці приніс лиш малий пакунок, та й то заберете. Виддали.
Ех, ліпше би я си лишив у німців. Чи би`м втік до американців».
Далі дідо говорити вже не хтів. Трохи сп`янів та й почав співати. Я теж вже не був тверезий, тому цілої співанки не запам`ятав, вибачєйте. Занотував лиш суть: «Уб`ю ґазду та й себе».

  • FaceBook коментарі